ЖІНКИ
ЗАКАРПАТТЯ
ІСТОРІЇ, ЩО НАДИХАЮТЬ
Ідейна натхненниця та дослідниця. Юлія занурюється в глибини історії, щоб знайти забуті імена та їхні історії, і є тією силою, що перетворює історичний факт на захоплюючу концепцію.
Мозковий центр та творчі руки проєкту. Галина детально вивчила технологію створення лінії, від ескізу до фінального розпису, та особисто втілює ідеї в життя, перетворюючи гіпс на витвір мистецтва.
Це п'ять історій про силу, любов, творчість, мудрість та милосердя, втілені у гіпсі. Це нагода повернути із забуття імена видатних жінок, чий приклад може стати натхненням для кожної з нас сьогодні
Символ: НЕЗЛАМНІСТЬ
Девіз: "Честь дорожча за багатство."
Життєві принципи:
Графиня, управителька маєтків та одна з найсильніших постатей Центральної Європи XVII століття, яка ввійшла в історію як захисниця замку Паланок у Мукачеві. Ілона Зріні народилася 1643 року в знатному роді, який відігравав ключову роль у боротьбі хорватського та угорського народів проти двох імперій: Османської та Габсбурзької. Стала дружиною князя Ференца I Ракоці й після його смерті керувала великими маєтками і виховувала доньку Юліану та сина — майбутнього лідера національно-визвольної війни угорського народу Ференца II Ракоці.
Найвідомішою сторінкою її життя стала оборона Мукачівського замку Паланок у 1685–1688 роках. Понад два роки вона командувала гарнізоном, вела оборону, провадила переговори й утримувала фортецю проти значно сильнішого війська Габсбургів. Замок став символом спротиву, а сама Ілона — прикладом політичної волі та особистої хоробрості. Лише після остаточного виснаження ресурсів вона погодилася на капітуляцію.
Після цього її розлучили з дітьми та вислали до Відня. Згодом Зріні після обміну полоненими приєдналася до свого другого чоловіка, Імре Текелі, який також боровся проти Габсбургів, але після поразки вони були вимушені емігрувати до Османської імперії, де Ілона й провела останні роки життя. Померла графиня 1703 року в місті Ізміт.
Історія Ілони Зріні — це про силу характеру, відповідальність за землю і людей та здатність тримати удар тоді, коли інші здаються.
Дворянка, чиє життя стало символом самовідданого кохання та однією з найромантичніших легенд Ужгородського замку.
До Ужгорода 40-річна графиня Крістіна Чакі приїхала 1695 року, а перед тим вийшла заміж за угорського графа Міклоша Берчені, молодшого її на 11 років. Для Крістіни це був уже третій шлюб, а для свого молодого чоловіка вона була другою дружиною. Злі язики шепотілися, що граф одружився з Крістіною через те, що вона була однією з найбагатших жінок Угорщини. Берчені якраз мав величезні борги після того, як викупив замок із усім містом Унґвар, а також право іменуватися керівником комітату (району) Унґ. Однак згодом усі побачили, що їх об’єднало щире кохання. Пара привела до ладу зруйнований ужгородський замок і перетворила його на осередок культури, де проводила безліч світських заходів. Крістіна Чакі була гарною господинею замку: заклала навколо нього сади, дбала про містян, облаштувала власну аптеку, де зберігала лікарські трави й готувала з них ліки.
У 1703 році в Угорщині піднялося повстання Ракоці проти австрійських Габсбургів — національно-визвольна війна угорського народу, до якого приєднався і Міклош Берчені. Спротив тривав вісім років, проте австрійське військо таки перемогло. Ватажки повстання, серед них і Міклош Берчені, відмовилися від помилування й назавжди покинули Угорщину. Графиня Крістіна Чакі могла зберегти свої маєтки і статки — для цього їй треба було відмовитися від свого шлюбу. Але вона цього не зробила — натомість слідувала за Міклошем у вигнання аж до Туреччини, де прожила з ним до кінця свого життя.
Історія Крістіни Чакі — про силу серця, яке обирає вірність і стає головним компасом у житті.
Символ: ВІРНЕ КОХАННЯ
Девіз: "Серце витримає все, аби кохання знати."
Життєві принципи:
Символ: ПРОСВІТНИЦТВО
Девіз: "Освіта — мій голос і сила."
Життєві принципи:
Видатна просвітниця та громадська діячка, яка присвятила життя освіті закарпатських жінок.
У міжвоєнному Ужгороді Ірина Петрик-Волошин була однією з найвідоміших громадських діячок та «першою леді» Карпатської України — дружиною Августина Волошина — священика та політика, Прем’єр-міністра і згодом Президента республіки. Як активна людина застосовувала задля добра свій вплив, знання, вільний час і кошти. 1921 року Ірина об’єднала дружин інших впливових ужгородців ідеєю створити організацію, яка допомагатиме бідним жінкам та дітям. Спершу у «Жіночому Союзі» було дванадцять учасниць, але з роками їхня кількість зросла до більш ніж восьмидесяти. Ужгородки під керівництвом Петрик-Волошин працювали за кількома напрямками: утримували благодійну «Руську народну кухню», купували одяг для бідних школярів, а також вели курс для малоосвічених бідних дівчат.
Ірина особисто відповідала за курс. У ті роки до Ужгорода якраз приїздили в пошуках роботи багато молодих жінок із навколишніх міст і сіл. Були вони часто неграмотними, тож претендувати могли лише на роботу служниць, але траплялося й так, що опинялися в небезпечному середовищі або ставали жертвами експлуатації. Курс змінив життя сотень дівчат. Заняття проходили щонеділі в будівлі греко-католицької вчительської жіночої семінарії на тодішній вулиці Ференца Ракоці (нині Августина Волошина). Там навчали читати, писати, рахувати тощо. Ірина Петрик-Волошин проводила заняття з ручної праці і вчила шиттю, вишивці, плетінню, веденню домашнього господарства. Про популярність цих безкоштовних занять свідчить те, що до першого набору зголосилися аж 140 дівчат.
Крім того, Петрик-Волошин до своєї смерті у 1936 році дбала не лише про «Жіночий Союз», а й про вихованок інтернату, який подружжя Волошинів організувало у своєму будинку.
Життя Ірини Петрик-Волошин — приклад того, як знання перетворюються на силу, а тиха наполеглива праця здатна змінити майбутнє цілого покоління.
Дружина мера Ужгорода та видатна благодійниця, яку називали «матір’ю бідних і сиріт».
Єлизавета Грабар була донькою греко-католицького священика і дружиною Костянтина Грабаря — мера Ужгорода, священика, а згодом губернатора Підкарпатської Русі, автономного краю у складі Чехословаччини. Її постать є прикладом тихого, але надзвичайно дієвого служіння громаді. Про цю жінку писали, що вона працює не на галасливій трибуні політики, а у справі, де потрібне чуйне серце. Єлизавета Грабар була учасницею майже всіх гуманітарних організацій міста, і найулюбленішим її дітищем була «Руська народна кухня». Її створили 10 листопада 1922 року, і вже від самого початку шефство над нею взяла Єлизавета Грабар. У 1923 році вона з кількома подругами та семінаристками годувала щодня 90 бідних дітей. У 1925 році до кухні щодня приходило вже 140 людей, у 1927 – 332, а в 1930-х кількість голодних дітей, які вишиковувалися за порцією обіду, сягала шестиста. Єлизавета Грабар вела бухгалтерію кухні, вишукувала кошти, роздавала обіди. Спершу благодійна їдальня працювала на вулиці Капітульній, де проживали Грабарі, а в 1933 році переїхала до власної будівлі у кварталі Малий Ґалаґов. Загалом ця благодійна їдальня працювала в Ужгороді без перерв протягом п’ятнадцяти років та підтримала сотні бідних родин.
На жаль, Єлизаветі Грабар на схилі літ теж довелося пізнати голодні часи. У радянські роки влада забрала все майно її родини, тож благодійниця, котра так багато зробила для міста, мусила доживати віку у великій скруті в будинку своєї подруги.
Її життя — це історія про тиху, але дієву силу добра, яка зігріває та змінює світ без гучних слів через конкретні вчинки.
Символ: ДОБРОЧИННІСТЬ
Девіз: "Тихе добро — найгучніший вчинок."
Життєві принципи:
Символ: ТВОРЧІСТЬ
Девіз: "Я змию сльози, хай цвіте душа, неначе то сама весна."
Життєві принципи:
Поетеса, яка перетворила власне життя на поезію. Відома своїми пронизливими листами-сповідями, Миколая не боялася говорити про найглибші почуття, перетворюючи біль, надію та любов до рідних Карпат на рядки, що вражали своєю оголеною щирістю. Її коротке, але яскраве життя — це доказ того, що справжня творчість народжується не для слави, а є єдиним способом дихати.
Миколая Божук (справжнє ім’я — Василина Миколаївна Божук-Штефуца) народилася в 1907 році в селі Великий Бичків. Вчителька та поетка, відома українською патріотичною позицією та активною участю в жіночому русі Закарпаття першої половини ХХ століття.
Писати почала ще в підлітковому віці — з 15 років. Твори друкувала в ужгородській та львівській пресі. Була активісткою «Просвіти» та членкинею «Пласту» на Закарпатті. За студентства її вірші друкували газети та журнали. Закінчивши семінарію і здобувши педагогічну освіту, пішла працювати вчителькою у сільські школи Закарпаття.
На формування світогляду поетеси вплинули культурно-освітні процеси Підкарпатської Русі 1920-1930 років, коли край переживав культурне піднесення, що охопило літературу, мистецтво, музику й освіту.
У 1930 році вийшла її перша і єдина прижиттєва збірка «Поезії», яка дістала схвальні відгуки. Вірші зі збірки були перекладені словацькою й чеською мовами.
За активну громадську діяльність наприкінці 1920 років Миколаю навіть звільняли з учительської роботи. В одному з листів вона писала: «Життя — то терниста дорога, через котру мусимо переходити... Є люди, котрим життя — то байдужість. Они з дня на день переживають і не думають на свої діла, не числяться з тими ділами, які зробили на користь другому, бо їх не мають, бо думають тільки на свої розкоші, як би веселіше день провести. То се які люди? Може такі, котрі життє своє жертвують для добра маси? Ні, це такі, котрі своє життє в кишені носять!».
Найчастіше поетка зверталася до пейзажної та інтимної лірики. У природі вона шукала спокою і розради, просила сонце, місяць, вітер, бистру Тису, сиву зозулю розвіяти вічну тугу, чорні, сумні думи, віднести у далекі краї лиху долю. Проте мотиви смутку та печалі не є домінуючими, а в ліриці переважають оптимістичні настрої, надія на щастя, яка найчастіше асоціюється з приходом веселої весни, цвітінням садів, співом пташок, ясним сонцем. У багатьох творах звучать заклики присвятити життя рідному краю, жити «на втіху рідній стороні».
Третього січня 1938 року їй сповнився тридцять перший рік, а четвертого січня її не стало. Важка хвороба обірвала пісню гуцулки-поетеси.
У кожної жінки — свій характер, свої звички й трохи магії. Цей тест підкаже, на яку з п’яти видатних закарпатських жінок ти схожа найбільше. Обирай інтуїтивно, не роздумуючи довго — і дозволь собі впізнати себе з нового боку. Бо справжня жіночність — це і кохання, і відвага, і вміння тримати світ, коли все хитається
